Post #8910

Жизнь, канєшно, штука ахуєнна. Особливо в селі. Бо тут філософія проста: якщо гівно - значить гівно, якщо по коліно - значить весна. Тут життя одразу видно: без фільтрів, без психологів і без цієї хуйні про "вийти з зони комфорту". В селі комфорт - це коли не тече з даху і ніхто не здох сьогодні. От народився ти - і вже ясно: або будеш нормальний мужик, або "ой, з нього нічого не буде". І це вирішується десь років у п’ять, коли ти вперше впав в гамно і не заплакав. У селі філософія проста: якщо життя б’є - значить любить, якщо не б’є - значить ще замахується. А якщо довго не б’є - то це вже, блять, підозріло. Кажуть: роби, робота - від усіх бід. От дід робив - і шо? Здох у сімдесят, зате ніколи не жалувався. Правда, тепер жаліється баба, але хто її взагалі слухає? Смисл життя в селі шукають просто: якщо є самогон - значить смисл є, якщо нема - значить філософія починається. Сидиш, думаєш: нахєра я блять живу? І хто, сука, все вчора випив? Бог ще кажуть є. Але в селі з ним стосунки складні. Як урожай - то "слава Богу". Як хуйово - "та шо він там собі думає?". І от так живеш. Не дуже щасливий, але смішний. Бо якщо не сміятись - то треба або плакати ну або різати когось, а це вже геморой. Так шо жизнь - ахуєнна штука. Особливо коли зрозумів, шо вона тебе все одно наїбе, і почав сміятись першим. От тепер можна жити.