Post #2672

Сьогодні ми відзначаємо День сімʼї. Війна в Україні внесла свої корективи для переосмислення багатьох життєвих сенсів. Родини чекають удома своїх захисників та захисниць, і все буденне наче стало на паузу, проте життя триває, й кохання перемагає відстань, надихає чекати, вірити і боротись. Саме тому ми хочемо поділитись історією однієї із сімей - чоловіка й дружини, які разом служать у нашій 67 окремій механізованій бригаді. Вашій увазі - розповідь Тетяни Могили, помічниці начальника стройової частини відділення персоналу штабу про мотивацію, цінності, родину і мрії: «Позивний Танюша мені дав чоловік, хоча на службі до мене звертаються більш офіційно, - розповідає військовослужбовиця. - Мій чоловік Ігор - служить у 27 окремому стрілецькому батальйоні 67 ОМБр, влучними пострілами знищує окупантів. Має псевдо Столяр, бо в цивільному житті займався деревом. У шлюбі офіційному ми не так багато - 2 роки. Для нас це другий досвід будувати стосунки. Ми дружили, зустрічалися і потім вже під час повномасштабного вторгнення чоловік наполіг офіційно оформити стосунки. Як він говорить: «тепер має щастя та четверо дітей». А ще він має внучка. Ми всі змогли вибудувати в родині здорову комунікацію. Чоловік долучився до війська ще у 90-х. У нього був досвід миротворчих операцій в Югославії, а потім пішов у лавах перших добровольців на війну проти росії в 2014 році. В 2022-му разом з іншими добровольцями долучився вже до 67 ОМБр. Я прийшла в нашу бригаду також у 2022 році, бо хотіла зробити максимум для збереження України. Нещодавно розмовляли з Ігорем про те, що його мотивує бажання жити спокійно на своїй землі і бажання помститися за загибель побратимів, як він каже: «маю рахунки до мо@калів». У мене теж є найбільше бажання: жити вільно на своїй землі, щоби діти мали тут можливість будувати країну мрії. І дуже мотивує, що тут Чоловік, мої побратими та посестри і, звісно, підтримка наших дітей, бо вони все розуміють і допомагають. Старша донька Ігоря має свій невиликий фонд і допомагає іноді навіть більше, ніж може. Підтримка наших дітей - надважлива. Особливо мені, бо я ж мама. Родина - це як фортеця, як ППО, якщо стосунки вибудовані і в них є підтримка, повага та любов, то такі стосунки можуть витримати все. Ми дорослі люди, які свідомо обрали зараз службу і свідомо обрали одне одного. Війна змушує ще більше цінувати все. Кохання відчувається гостро, бо тут розумієш цінність моменту: як це «набутися разом». Я дуже переживаю, коли Ігор йде на бойовий вихід, бо знаю без прикрас ситуацію там, але постійно із хвилюванням чекаю. Він завжди перед цим мене обіймає, каже, що обов'язково повернеться. Мрії... колись я не хотіла жити в будинку, а зараз ми разом мріємо про свій дім, де будуть мати свої кімнатки всі наші діти, щоб вони знали, що ми них чекаємо, щоб наші двері були відкриті для них. А ще я мрію посадити багато лаванди і троянд. У нас буде побут, за яким ми вже дуже скучили. Насправді хочеться, щоб реалізувалось те, задля чого тисячі українців йдуть у бій і несуть службу у Збройних Силах: Україна - самостійна, соборна і сильна держава. Країна мрій. Отака от у нас родина».