Post #3703

День українського політв’язня є нагадуванням про боротьбу, яка триває поколіннями. У цей день ми згадуємо тих, чия боротьба починалася із вагомого слова і тривала попри тюрми, заборони та смерть. В сьогоденні ми бійці 67 окремої механізованої бригади ведуть бої за кожен терикон і лісосмугу на Сході України. Ця війна не виникла раптово. Вона має глибоке коріння у десятиліттях спротиву зросійщенню, репресіям і спробам знищити українську ідентичність. У 1957 році вчитель із Дружківки Олекса Тихий звернувся до радянської влади з листом протесту проти системного зросійщення Донбасу. Він відмовився прийняти мовчазну асиміляцію і чітко окреслив свою позицію словами: «Я українець не лише як індивід а як громадянин світу саме як українець». За цю позиці його неодноразово судили і відправляли до таборів особливого режиму. Його боротьба була принциповою і послідовною. Слово стало його формою спротиву, а правда про український Донбас викликала страх у імперської системи. Олекса Тихий мріяв про Донеччину, яка розвиватиме культуру освіту і національну свідомість. Він вірив що цей край здатен дати Україні промисловий потенціал та сильних українських діячів культури і науки. Саме за це радянська влада вважала його особливо небезпечним, адже ідея українського Донбасу руйнувала імперський міф. Олекса Тихий помер у тюремній лікарні в Пермі у 1984 році. Фізично знищений він залишився вірним своїм переконанням до кінця. Його думки і тексти стали частиною українського спротиву який не припинився разом із його смертю. Ці сенси живуть у нашій боротьбі. Ми воїни 67 окремої механізованої бригади продовжуємо захист Донеччини зі зброєю в руках утверджуючи право України бути собою на власній землі. Ми знаємо своє коріння. Ми пам’ятаємо тих хто боровся до нас. Ми повернемо своє.