Post #191

Сталева витримка Романа: водія, який не вірить у «безнадійні» машини. Для когось техніка - це залізо, набір агрегатів і кінських сил. Для старшого солдата Романа кожна машина має душу, характер і право на порятунок. Можливо, це спадкове: його дід у 1943-му командував 881-им танковим полком, звільняв Умань і знав ціну кожної броньованої одиниці. Через вісімдесят років онук, старший водій гармати, виводить підбитих «Богдан» з-під вогню так, ніби витягує з поля бою пораненого побратима. Його шлях до великих машин почався у рідному місті на Сумщині. Хлопець мріяв про землю, вивчився на агронома, але доля розпорядилася інакше - замість зернових полів він обрав «залізних коней». Спочатку був майстром на елеваторі, а потім строкова служба - Севастополь, 2007 рік, морська піхота. Хто ж знав тоді, що Крим, де Роман проходив строкову службу, стане першим болем великої війни. «У 2017-му отримав повістку, і "погнав", як я це називаю. Потрапив у 27-й полк реактивної артилерії. Одразу за кермо "Урагану". Знаєте, довго звикати не довелося - швидко намацав, де в цьому монстрі перемикаються швидкості», - усміхається Роман. Його військова біографія, це чергування цивільного життя та армійського драйву. Він то кермував зерновозом, то знову повертався до однострою. У 2020-му, яка каже, «псіхонув» і пішов на контракт у піхоту. Згодом - служба у 30-й бригаді. Але врешті-решт рідна 27-ма артилерійська бригада знову покликала до себе і він вкотре у сів у кабіну «Урагану». До повномасштабного вторгнення залишалося лічені місяці. Лютий 2022-го Роман зустрів на Полтавщині. Поки його рідне містечко на Сумщині здригалось під окупацією, його підрозділ працював на повну потужність. «Це була дивна і болюча іронія долі. Наші "Урагани" та "Богдани" робили залпи у бік мого міста. Я знав, куди летять ракети. Серце стискалося, бо там дім, але розум заспокоював: кожен цей вихід наближає момент, коли ворога виб’ють. Радий, що у звільненні рідного міста є і наша частка роботи», - згадує водій. Професіоналізм Романа вимірюється не лише влучними залпами, а й відчайдушними евакуаціями. Тричі він виводив пошкоджені самохідні установки з-під прямого вогню. Коли його рідну САУ 2С22 «Богдана» підбили, він навідріз відмовився лишати її окупантам. «Я вирішив іти сам, наказав екіпажу лишатися в безпеці, бо це була майже вірна смерть. Але в останній момент у кабіну вскочив командир. Ми навіть почубилися трохи: я кричав, що не треба ризикувати обом, а він - ні в яку. Сказав, що в такій дорозі будь-яка допомога знадобиться. Так удвох, на підбитій машині, ми проповзли велику відстань до своїх», - розповідає Роман. Потім був ще один епізод: сів на «чужу» машину іншого підрозділу, поки своя була в ремонті. Знову приліт, три ворожі FPV-дрони влучили в корпус. Але Роман знову витиснув із металу неможливе і вивів установку. Третій випадок був найважчим - евакуював пошкоджену техніку разом із пораненими хлопцями з роти охорони. «Така ось військова арифметика: з трьох безнадійних ситуацій врятував дві машини і всіх людей», - каже старший солдат. Поза війною Роман залишається вірним своєму захопленню. Його пристрасть - не сучасні суперкари, а стара добра «Волга» ГАЗ-21, якій уже виповнилося 65 років. Вона чекає на нього, як символ мирного майбутнього. Чоловік планує перетворити цей раритет на справжнього звіра, встановивши туди потужний потужний двигун з об’ємом 4 л. «Є така мрія, є азарт. Зараз часу обмаль, війна забирає всі сили, але я обов’язково це зроблю. Я звик доводити до ладу все, що має колеса і двигун. Техніка відчуває ставлення, і на полі бою вона віддячує тим самим - везе тебе до кінця, навіть коли це здається неможливим», - підсумовує Роман.