Post #577

Там, де потрібні мої руки: історія десантника та артилериста Костянтина. Залізо можна відновити, загартувати або замінити новим. Із людьми складніше, хоча приклад 42-річного Костянтина доводить: людська воля буває міцнішою за найтривкіші сплави. Сьогодні він майстер ремонтніої майстерні артилерійського озброєння. Його нинішня зброя - інструменти, досвід і знання інженера, а завдання - повертати в стрій те, що нищить ворога. У цьому підрозділі Костянтин усього кілька місяців, але за плечима понад три роки великої війни, штурми, десантні операції та важкі поранення, кожне з яких мало стати фінальною крапкою. Народився й виріс Костянтин на Сумщині, закінчив університет за спеціальністю «Промислове і цивільне будівництво». Його покликанням став зв'язок - те, що з’єднує людей і тримає докупи цілу країну. - Я відповідав за складні інженерні мережі: будував вишки зв'язку, прокладав кабелі, паяв оптоволокно, - розповідає чоловік. - Тривалий час працював у Києві. А буквально напередодні повномасштабного вторгнення повернувся на Сумщину. Ми якраз монтували мережу в одному з населених пунктів області. 24 лютого мав звичний робочий виїзд, але до об'єкта ми так і не доїхали - почалася війна. З перших днів рвався добровольцем, проте тоді біля військкоматів стояли величезні черги, просили зачекати. Сидіти склавши руки я не міг, тому волонтерив: возив продукти хлопцям на блокпости, відновлював перебиті лінії зв'язку та інтернет. Час професійної військової служби настав у символічний день. 24 серпня 2022 року, на День Незалежності України, Костянтин був мобілізований до лав Збройних Сил. Після інтенсивного навчання він потрапив до складу елітної 46-ї окремої аеромобільної бригади. Почалися суворі будні десанту. Спочатку - визволення Херсонщини. Окупанти тікали під натиском українських сил, лишаючи техніку та позиції, а підрозділ Костянтина переслідував ворога, гнав його до самого Дніпра. Щойно лівобережжя звільнили, крилату піхоту перекинули туди, де плавилася земля - на Бахмутський напрямок. У грудні 2022 року найманці з ПВК «вагнер» зуміли зачепитися за околиці міста. Десантникам поставили чіткий і жорсткий наказ: вибити й зачистити. Завдання виконали, але ціна була високою. В одному з ближніх боїв просто поруч із Костянтином розірвався танковий снаряд. Чоловік дістав чисельні осколкові поранення рук, ніг і обличчя. Понад місяць у шпиталях, складні операції та невтішний вердикт військово-лікарської комісії: для служби в десанті здоров'я більше немає. Проте він знайшов інший підрозділ - рідну для Сумщини 27-му окрему артилерійську бригаду імені кошового отамана Петра Калнишевського. Спершу служив у зенітно-ракетній батареї. У складі мобільної вогневої групи разом із побратимами полював на російські «шахеди» та прикривав роботу артилерії від повітряних загроз. Згодом виконував завдання на найскладніших ділянках. Там Костянтина наздогнала друга біда. - Це було у лютому 2024 року, - згадує боєць. - Я щойно повернувся з короткої відпустки, ми з побратимами висувалися на позицію. Маршрут був добре знайомий, їздили ним неодноразово, і все миналося спокійно. А цього разу в наш автомобіль прилетів ворожий FPV-дрон. Ми з водієм прийняли на себе основний удар і зазнали важких поранень. Мені знову сильно посікло обличчя та очі. Хлопці, які дістали легші травми, не розгубилися, надали першу допомогу, і евакуація спрацювала блискавично.д Далі були пів року виснажливого лікування. Кілька хірургічних втручань, тонка робота лікарів над порятунком зору. Зараз його щоденна робота - де кожен відновлений вузол чи відремонтована деталь артилерійського озброєння означає врятовані життя піхоти на передньому краї та точні удари по ворогу. Костянтин мріє про те саме, про що мріють мільйони українців - про мир після остаточної перемоги. Йому є заради кого повертатися до звичного життя. У рідному місті на нього чекає любляча родина: мама, брат і кохана, з якою доля звела його вже під час цієї війни. Вони щодня тримають зв'язок, переживають і вірять, що головний свій об'єкт - мирне майбутнє України - інженер Руденко обов'язково добудує.