Post #8553

Вродливій і талановитій київській дівчині судилася начебто щаслива доля. Онука Михайла Старицького, донька відомого лікаря, професора Олександра Черняхівського і письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. Вона бачила у своєму домі квіт української нації - Миколу Лисенка, Лесю Українку, Михайла Грушевського, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Івана Франка… Але насправді доля їй випала гірка і трагічна. Здобула фах інженера-економіста, вивчала грецьку, німецьку, французьку і латинь. У 1929 році Вероніка повернулася на батьківщину. Державне видавництво України опублікувало два романи перекладу В.Черняхівської – «Пригоди Олівера Твіста» Ч.Діккенса та «Прорість (Жерміналь)» Е.Золя. Вона пише ліричні поезії, друкується в альманахах. Черняхівській належать українські переклади Стендаля, Мопассана, а також наукової медичної літератури. Була заборона виїздити за кордон, щоб бачитися з чоловіком. Вероніка продовжувала плідно працювати над перекладами світових шедеврів, але над нею, як і над усією тодішньою елітою, вже був занесений каральний меч джугаевщини. Наприкінці 1920-х и справу про вигадану антирадянську організацію. Її арештували. За грати потрапили її батьки. Подружжя засудили до 5 років. За період слідства Вероніку виключили із профспілки, це позбавило її роботи. Не допомогли ні зв’язки, ні висока кваліфікація перекладача. На роботу не брали, бо мала тавро. У січні 1938 Вероніку знову заарештували. Звинуватили у шпигунстві. На допитах двоє «зізналися», що Черняхівська – німецький резидент та зв’язкова німців. Ця вигадка і лягла в основу звинувачень. На допитах Вероніка Олександрівна відкидала всі звинувачення. Почалися нелюдські тортури, і врешті Вероніка визнала себе винною. Черняхівську, аби морально зламати і вибити з неї зізнання, неодноразово гвалтували слідчі, через що вона збожеволіла. 21 вересня 1938 «трійка» засудила Вероніку Черняхівську до вищої міри. Вирок виконали 22 вересня 1938 р., а наступної ночі, разом із тілами інших замордованих, вивалили з вантажівки у заздалегідь вириті безіменні братські могили у Биківнянському лісі під Києвом. Батькам повідомили, що дочку засудили на 10 років таборів без права листування. 70-річний батько професор О.Г.Черняхівський помер із горя. Два наступні роки її 72-річна мати Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська шукала дочку по сибірських режимних таборах, писала листи про помилування Вероніки до хрущова, молотова, калініна і джугаева. 20 липня 1941 р., Людмилу Михайлівну Старицьку-Черняхівську заарештували. Разом із сестрою - письменницею, перекладачкою і педагогом Оксаною Михайлівною Стешенко, літніх жінок вантажівкою вивезли до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності. Потім у товарному вагоні відправили на казахию. Дорогою 73-річна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська померла, конвоїри просто викинули тіло української письменниці з вагону. Тож точна дата смерті старшої дочки корифея українського театру Михайла Старицького невідома. Як і те, чи є десь її могила…Сестра Оксана доїхала до казахии, де померла в таборі у 1942р.