Post #1839

Велика Комишуваха на Харківщині зараз досить далеко від лінії фронту - за 70 кілометрів. А одразу після вторгнення лінія пролягала по річці, ділячи село на дві нерівні половини. Коли сюди приїздить група документалістів, село здається безлюдним. "Тут чути ту тишу, яка настає після великих битв", - думає авторка. Але тиша зовсім несподівано порушується - на вулиці з'являється хлопчик на велосипеді. І чомусь по-військовому віддає честь приїжджим. А згодом вулиця наповнюється місцевими. І вони говорять, говорять, навперейми, додаючи вкрай важливі деталі - ніби творячи епос війни, яка прийшла в їхній дім. У багатьох із них від хат лишилися тільки каркаси з дахами. Іншим пощастило менше - вони приїхали на згарища і змушені були знову їхати геть. А ті, хто залишилися, клопочуться, немов мурахи: хтось закладає стіни піноблоком, хтось відновлює грубку, аби мати опалення хоча б в одній кімнаті, хтось доглядає чужих тварин. "Вже смеркає, і наостанок я все ж таки запитую в людей: який сенс серед цього згарища відновлювати свої будинки? Адже це точкове відновлення життя серед суцільної руїни і цілковита відсутність інфраструктури", - авторка статті ставить запитання, яке здається справедливим не тільки щодо Комишувахи, а й щодо інших українських сіл, які зазнали великих руйнувань. І люди їй відповідають. Бо для них і справді є сенс. Вони мають тут те найважливіше, що не в змозі зруйнувати жодна війна. Читайте в щемливій історії пораненого війною села, і дивіться гарний мистецький фоторепортаж