Post #1854

Ці два матеріали треба читати послідовно. Інакше - є ризик отримати серйозну порцію зневіри. У першому матеріалі колишній в'язень "Ізоляції", а нині боєць ЗСУ Станіслав Асєєв розповідає, як він мобілізувався - і потрапив до загальновійськової "учебки". Щоб зрозуміти все його обурення, ось лише одна цитата: "На що очікує доброволець (ще вчора цивільний), який уперше в житті потрапляє до навчального центру за місяць до відправки на фронт? Звісно ж, інтенсивного курсу тренувань з ранку до вечора, адже часто такі люди не мають уявлення навіть про правильну стійку під час стрільби. Натомість у реальності ви потрапляєте ніби у виправно-трудову колонію на невизначений час". "Фарбування трави", копання "від паркану до обіду", збирання недопалків на території частини - і повна байдужість до всього з боку тих, хто має вчити новобранців. Ось про що розповідає Асєєв. В його тексті ще багато такого, від чого волосся стане дибки - через те, що зараз, на третьому році війни, таке взагалі можливо. Роман Донік - один із тих волонтерів, у кого волосся ставало дибки. Але він не обмежився зневірою і обуренням - а взявся до справи. Щоправда, в його матеріалі теж багато "чудового". Зокрема, через те, що люди, які мали б допомагати, виявилися лицемірами і замість допомоги радше шкодили. Але тим не менше, Романові вдалося створити сучасний, якісний навчальний центр. Там уже пройшли навчання 67-ма, 93-тя, 101-ша, 33-тя бригади - якщо ви відстежуєте бойові дії, вам відомо, яку ефективність демонструють ці хлопці. Чому в наших загальновійськових учебках далеко не той рівень навчань, який ви побачите на вже легендарних вишколах Третьої окремої штурмової? Чи можна зробити так, щоб успішний досвід - такий, як у Романа Доніка та його 151-го навчального центру - якщо не повністю, то хоча б частково маштабувався? Щоб зрозуміти, читайте спершу матеріал Асєєва, а потім - матеріал Доніка